З нагоди 120-річчя з дня народження Ю.Яновського

💥 Сьогодні минає 120 років від дня народження Юрія Яновського (1902–1954). 

 З якоїсь причини (можливо, заради солідності) портрети класиків української радянської літератури в шкільних підручниках завжди подавалися в патріаршому віці, так, немов ці хлопці – Тичина, Рильський чи Бажан – ніколи не були молодими. Яновський не виняток. Благородна сивина на його хрестоматійних портретах майже обов’язкова. Та й сам він писав у романі «Майсгтер корабля» (1928): «Сиве волосся до чогось зобов’язує». І трохи далі: «Раджу всім дожити до глибокої старості». Це написано, коли Яновському було ще далеко до тридцяти. А помер він 51-річним – від серцевого нападу. 

Перечитуючи його твори, ви можете тримати цей старий знімок юного Яновського перед очима, а можете й не тримати, все одно образ оцього романтичного хлопця просвічуватиме крізь сторінки його прози чи драматургії.

В історії нашої літератури радянського періоду важко знайти когось іншого, хто б, як Яновський, зумів зберегти високий стиль, властивий юності, стиль зачарованої душі, для якої життя – це диво. І то не лише у відносно ліберальних 1920-х роках, а й пізніше, за часів зрілої сталінщини й махрового нормативного соцреалізму. Хоча й змушений був і сам себе редагувати в угоду панівній ідеології, і його редагували немилосердно. Ось промовиста цитата: «Я виносив його (кіносценарій) в собі, як кобила – лоша. Спочатку вона певна, що її син буде шляхетним скакуном і весь вік ходитиме в шовковій попоні. (...) Тепер дивіться, що ви зробили з моїм лошам. (...) Ви нагодували його шоколадним вівсом. Ви вифарбували його в червоний колір і – о небо! – ви одірвали йому голову й хочете причепити її в іншому місці». 

 Зрештою, зовсім не дивно, що Яновського погубив ранній інфаркт. Залишається дивуватися, як «лошата», випущені ним у світ, надовго пережили свого автора. Він був здатен на кількох сторінках змалювати цілу національну трагедію, як-от у «Подвійному колі», де в одному бою в херсонських степах зустрічаються четверо рідних братів-українців, солдатів ворогуючих армій, – і знищують одне одного. «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників...» «Це – на рівні світової класики», – казав його друг і однокурсник по Київському політехнічному інституту Сергій Корольов (так, той самий конструктор космічних апаратів). Справді, романи Яновського «Майстер корабля», «Чотири шаблі» (1930) й «Вершники» (1935) зробили б честь будь-якій літературі Європи. 

 Але навіть покалічений цензурою й самоцензурою роман «Мир» («Жива вода», 1947) читається без надмірної оскоми душевної. Особливо тепер. Бо в тому романі щойно закінчилася велика й тяжка війна, земля ще перекопана вирвами бомб і снарядів. І ось на цю багатостраждальну землю повертається солдат – однорукий, на залізних ногах. І йому треба навчитися жити заново, щоб відбудувати батьківщину, бо робити це більше нема кому. © Віктор Гриневич