Нещасливе кохання Ольги Хорунжинськоі

 У лютому 1885 р. І. Франко, який «давно вже збирався і гаряче бажав звидіти Україну і Київ»¹, познайомитися з київською громадою, здійснив, нарешті, свою мрію. Серед нових київських знайомих письменника була і Ольга Хоружинська, з якою він тоді, щоправда, «перекинувся» лише «декількома загальними фразами»², слухачка Київських Вищих жіночих курсів, випускниця Харківського інституту шляхетних дівчат, вродлива, освічена панночка. «В інституті дістала виховання і школу, яку діставали доньки з найліпших родин. Виучила світові мови: французьку, німецьку, англійську, прекрасно грала на фортепяно, була образована і очитана. Приїжджаючи на літні вакації до своїх сестер до Києва, зазнайомилась з новими течіями серед українського громадянства». Була «великою ентузіясткою театру, музики і літератури» (Анна Франко-Ключко)³.

 Ще тоді в Києві, зізнавався згодом І. Франко, в його голові «зродилась думка» про одруження з цією дівчиною⁴, а через декілька місяців, у липні 1885 р., він попросив поради в цьому «делікантному ділі» Єлисея Трегубова, викладача і вихователя, згодом директора Колегії Павла Галагана, активного діяча Київської Громади, чоловіка старшої сестри Ольги Антоніни, у домі якого мешкала Ольга під час студій на Київських Вищих жіночих курсах. «Що ж до “делікатного діла”, про котре Ви пишите, то маю Вам сказати, що дівчину на вид Ви сами бачили, а що вона з себе вдає? […] Дівчата наші (не знаю, чі так й Ваші), “яко сосуд скудельний” – всі вони, а рівно і Ольга, чомусь то навчаються у школах, але яку вони получають фізіономію, то зъявляецця, як жінка стане дівчиною. Спеціально ж Ольга – чоловік талановитий, дуже сдатній до роботи и чулий до доброго, але, як і кожна дівчина, упряма і добренько самолюбива […]. Вона богопочитала Вас […] яко високого таланта; але як вона однесетця до Вас по амурній квестії, про то не відаю….»⁵.

 

Інститут шляхетних дівчат

 

Попри неабияке збентеження від пропозиції Франка стати його дружиною («Ольга до Вашого листа і въ голову не покладала, щобъ з Вами їй можна було любитися, а одібравши Вашого листа, довго мовчала, потімъ днів через 5 прийшла питати до мене поради, довго ми балакали…»⁶), дівчина обнадіяла І. Франка, давши йому «более или менєє благопріятный одповідь». «Къ сожаленію моему, теперь я не могу Вамь сказать ничего другого решительно. Как только то, що ві[д] вашого предложенія я не одказуюсь»⁷, – писала Ольга Хоружинська у своєму першому листі до І. Франка, датованому 12 вересня 1885 р. А невдовзі з рішучістю та відвагою, що так не єдналися з тендітним виглядом цієї панночки, вибралася з Києва до незвісної їй Галичини, аби стати опорою і помічницею для відомого українського письменника, яким уже тоді був І. Франко. «На счетъ будущаго у меня не является рєшительно никакихъ сомнєній, – запевняла О. Хоружинська свого нареченого в грудні 1885 р. – Симпатіи мои всегда больше лежали к малорусскому народу. Галичина была для меня чємъ-то идеальнымъ. Лекціи профессоровъ въ этой области всегда приковывали мое вниманіе. Мнє інтересно было познакомится съ дєйствительной жизнью Галичанокъ, положеніе которыхъ тамъ гораздо лучше, чємъ наше [...]. О томъ, какъ мнє придется жить съ Вами, я не задумывалась. Мнє казалось, что хорошо узнать другъ друга из переписки нельзя, а приноровится легше при извєстной доли уступчивости. Въ общемъ мы, кажется, немного сходимся. Вы любите науку, а я съ охотой слушаю теперь высшіе науки. Вы трудитесь на пользу другихъ, и я по мєрє силъ стараюсь... Въ этомъ мы помєхой другъ другу не можемъ быть»⁸.

 

Цей лист О. Хоружинської, як і ще деякі її листи до І. Франка, а також до інших кореспондентів, зокрема до Миколи Лисенка, написано російською мовою. Зазначимо, що реакція того на «московську» епістолу О. Франко була доволі гострою. «А все-таки не годиться Франковій жінці по-московськи до мене й до кожного народовця писати. Це єсть вплив “тлетворной” россійскої цивилизації, котра рознароджує (денаціоналізує) усе, що є не-россійске. Скажете: Не знаю мови! Не маєте права не знати, живучи в Галичині»⁹. Свій перший лист до І. Франка О. Хоружинська написала «мішанною мовою», за що їй, як зізнавалась, було дуже незручно: «Міні дуже неловко передъ Вами за мою мішанную мову. Я хоть и разибрала Вашого листа, але все ж свою мысль выражать на бумази по украиньскому ще не привикла»¹⁰, – перепрошувала вона І. Франка. «Звісна річ, оволодіти українським словом за умови його заборони відомими царськими указами було не так легко», – виправдовує Лариса Чернишенко «мішанную мову» О. Хоружинської¹¹. «Проте навіть переїхавши до Галичини, – зауважує Наталя Тихолоз, – Ольга Франко так і не вивчила бездоганно української мови. У її мовленні назавжди залишилися російські лексика та синтаксис, до яких згодом додалися ще й галицькі діалектизми та полонізми»¹².

 

 «4-го мая – день, котрий Ви будете пам’ятаєть завжди», – вітала Ольгу з одруженням Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач), матір Лесі Українки, у вірші-експромті «Пані Олені Франковій»¹⁸. Цікаво, що саме її, Олену Пчілку, І. Франко, вже зробивши пропозицію О. Хоружинській, наприкінці грудня 1885 р. попросив «сказати щирий суд про цю особу»: «Погляньте ви своїми жіночими очима і скажіть опісля так, як би своєму синові по щирості сказали»¹⁹. Олена Пчілка з відповіддю не забарилася: «... Се золото не дівчина! Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, симпатична, і до того як она розвилась за сі два роки, як пройнялась ідеєю українства! [...] Але ж тепер она навіть вродою здавалась мені кращою. Не розумію, як мені могла перше подобатись її сестра, панна Саня! Та “Олеся” ж далеко краща! Очерти лиця в Олени далеко тонші, виразніші, вся постать зграбніша! А врода, – як собі хочете, – богацько значить! Отже, думаю я, що в пані Олесі знайдете Ви собі не лише хорошеньку милу, а ще до того й змисленну дружину – спільницю ваших думок, переконань і праці. – А се тепер велика річ... Ви говорили колись о шлюбі як о причалі, де можна гоїть рани душевні, здобуті на ідейнім бойовищі»²⁰.

 Виглядало на те, що Ольга Косач, ця мудра, розсудлива жінка, не помилилася. «Чи ж не була вона вірною помічною дружиною мого тата? Чи ж не помагала вона йому в його літературній праці. Поклавши нас, дітей, спати, ішла в його кімнату, і там вони обговорювали, опрацьовували, планували нові видання. Скільки разів її ім’я згадувалось у виданнях, а то й зовсім не згадувалось. Вона жила життям тата, була його інспіраторкою, дорадницею, підтримкою», – вважала Анна Франко-Ключко²¹. Кажучи про матір як про батькову помічницю та порадницю і на літературній ниві, Анна Франко не ідеалізувала взаємин між батьками. Перечитуючи спогади інших сучасників, близьких до родини Франків, епістолярій самого письменника, а також листи Ольги Федорівни до чоловіка, переконуємося, що на початках подружнього життя так воно і було. І. Франко визнає «розумні поради» дружини щодо поеми «Каїн», її суд про повість «Для домашнього огнища», змушує його переглянути оцінки інших про цей твір, навіть свою власну²². Ользі Федорівні належав задум створити для дітей збірку казок²³, як і задум видати вкупі Франкові новели «Про селян і робучий люд» під загальним титулом «В поті лиця», здійснювала вона також коректу деяких видань чоловіка, зокрема «Чудацьких думок про українську національну справу» М. Драгоманова та «На крилах пісень» Лесі Українки, за її кошти з її посагу видавався журнал «Житє і Слово», не без її допомоги вийшла збірка «З вершин і низин». «Ота атмосфера щоденної праці “для загального добра” поширилась і на дітей»²⁴, – пише Наталя Тихолоз, наводячи для підтвердження своїх міркувань слова Тараса Франка: «Ще як ми проживали по Крижовій вулиці в будинку №12, батько був редактором “Громадського голосу”, видавав “Хлопську бібліотеку” і різні книжечки. Переплетники (палітурники) раз у раз привозили до нас різного формату брошури в обкладинках, переважно червоних (рожевих), рідше голубих або зелених. Ті брошурки треба було розсилати чи то передплатникам, чи на замовлення, за післяплатою. Мама цілими вечорами різала ножицями з паперу бандеролі, ми клеїли їх на книжки, тоді мама писала адреси, а ми ліпили марки. На пошту ці бандеролі відносив батько. Був чудовий поділ праці, а весь процес звався “адміністрація”, що для дітей звучало таємниче»²⁵.

 

У час відсутності Франка Ольга Федорівна вела його кореспонденцію, як завжди – дуже обширну, полагоджувала всілякі фінансові питання з видавництвами, загалом «була в курсі всіх справ свого чоловіка»²⁶. «Ф[ран]ко все чисто розказує жінці», поскаржився якось М. Павлик М. Драгоманову (лист від 31 січня 1893 р.), вважаючи, що «в  с п р а в і» він має на Франка «більше право, чим жінка»²⁷.

 

Франкова наполягла, обіч іншого, і на тому, аби І. Франко робив докторат і, відкинувши амбіцію, добивався катедри²⁸. «А як довідалась, що катедра сподівана кому єнчому дісталась, ревними сльозами плакала»²⁹. Отож, не без підстав вважала Антоніна Трегубова, що «вершка своєї слави» І. Франко «досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, ласкавої, м’якої характером, здатної до всього, з постійною думкою робити так, “щоб Франкові дома добре жилося”»³⁰.

 

Ольга Федорівна цілком перейняла триб життя чоловіка, його захоплення, абсолютно не переймаючись приписами на кшталт «випадає» – «не випадає». Михайлина Рошкевич, котра якось стала свідком того, як обоє Франків ловили руками рибу в річечці, що тече посеред Болехова, писала, що їй та Євгенові Озаркевичу було дуже ніяково, «що це в місті, де нам і так доводилось чути від пань-польок: “Які то ваш Франко дзівни”»: «Франко мав підкочені по коліна штани, в одній руці ніс черевики, сурдук, закинений на однім плечі, в другій руці – рибу, посиляну на ключці. Франкова, також дуже негліжово, несла на вудці на лівім плечі перевішану свою мокру сорочку, а в правій руці мокрі кальсони, здалека від себе, бо капала невикручена вода. Я собі подумала, що от здалася б була Франкові жінка, котра б вважала на зверхність. Але вона пристосувалась цілком до нього: під той час [вона] дуже гордилася ним»³¹. Гордилася і «вірила в него, яко в найґеніяльнішого чоловіка під той час...»³². «Я завше була и есть поклонницей твого пера»³³, – запевняла Ольга Франко чоловіка. І це правда.

 

Ольга Франко жила не лише життям чоловіка, але і життям дітей. Була для них незвичайно доброю і турботливою, пишалася їхніми успіхами, дбала, як могла і вміла, про їхній розвиток.

Однак не витримала Ольга Федорівна, зламалася фізично й душевно. Дедалі більше вона відходить від активного громадського життя. Та й в родині не стає ні тепла, ні злагоди, ні взаємної підтримки, які панували в перше десятиліття подружнього життя Франків. Дослідники часто полюбляють цитувати слова письменника про одруження не з любови, а з доктрини, висловлені в листі до А. Кримського від 16 серпня 1898 р. «З теперішньою моєю жінкою я оженився без любови, а з доктрини, що треба оженитися з українкою і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір не був архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би був розвиватися краще і доконати чогось більшого, ну, та дарма, судженої конем не об’їдеш»⁵⁰. При тому якось «забуваються» інші його рядки, для, прикладу, ось ці. «По Вашім від’їзді (йдеться при приїзд Ольги Хоружинської зі сестрою Антоніною до Львова в лютому 1886 р., щоб ближче пізнати нареченого й галицькі обставини, – Я.М.) щось таке зо мною сталось, що й сам не знаю. Немовби мені половину життя взято, такий я почувся слабий, безсильний і безвладний. Се, мабуть, була натуральна реакція після тої несподіваної і великої радості, яку Ви вчинили мені своїм приїздом⁵¹. Як я Вас люблю, Олічка! Як гаряче бажаю я бачити Вас щасливою»⁵². Чи оті, датовані січнем 1887 р. (Ольга тоді гостювала в рідних у Києві): «Жду, жду твого листа, а властиво не так листа, а в кождій хвилі, на кождім місці несвідомо шукаю тебе самої. Відколи ти виїхала, я прямо стався як сам не свій, чую, що мені хибує цілої половини мого существа. Еге, Олічка, признаюсь тобі, я й не думав сам, що так сильно зжився з тобою. Ходжу цілими годинами то по хаті, то по вулиці, щоб заповнити нуду, хапаюсь до роботи і рука опадає…»⁵³. Чи міг Франко «доконати чогось більшого», маючи іншу жінку? Можливо… Однак безсумнівно те, що на кожному з подружжя Франків хвороба викарбувала слід, на кожному свій – суто індивідуальний, але на обидвох – однаково трагічний. Якими промовистими є бодай ось ці рядки з листа Ольги до чоловіка від 16 липня 1914 р. Цього літа буквально відразу ж по від’їзді чоловіка з дому на літо до Криворівні Ольга Федорівна настійливо просила його повернутися назад: «Дорогенькій Тато! Петро поїхав на Петра до Земброні, і я через него переказувала тобі, щоб ти їхав до дому, бо я сама боюсь без тебе бути; а як ти є вдома, то безперестану сварюсь з тобою»⁵⁴.

 

Вілла Франків, вул. Понінського 4

 

«Неможлива атмосфера у Франковім домі», «вічна сварка – чисте пекло» вражали всіх, хто навідувався до нової оселі подружжя на Софіївці коло Стрийського парку. Так, восени 1902 р. у Франків побувала Леся Українка. Про свої відвідини написала матері: «Далеко дуже той дім, аж за містом. Місце гарне і хата нічого собі (я, звісно, суджу по виду, а чи практично збудовано, того не знаю), вони вже там живуть (ul. Poninśkiego, 4), ледве устроїлись, в хатах дуже порожньо. Ольга Федорівна не то щоб слаба, але й не робить враження здорової і говорити з нею трудно, через її дражливість і несподіване стрибання з теми на тему»⁵⁵.

 

У 1901 р., доведений до відчаю, І. Франко ладен був навіть піти з родини: «... Годі мені довше терпіти: справа стоїть так, що мені або самому здуріти, або смерть собі заподіяти, або тікати геть. Вибираю се останнє, бо бажаю ще працювати для рідного слова, для науки і для своїх дітей. Спільне життя з Ольгою доведе мене – чую се – до швидкого кінця, і для того волію знов піти на давнє бурлацьке життя, щоб мати спокій хоч у своїх чотирьох стінах»⁵⁶.

 

Одначе, усвідомлюючи, що має діло «не зі злою, а з хворою людиною»⁵⁷, І. Франко й далі «зносив своє лихо терпляче, замовчував, допомагав всюди сам у хатніх справах, як міг, і багато часу витрачав на звичайні зайві клопоти; взагалі, можна дивуватися, як він міг працювати за таких обставин»⁵⁸. Через п’ять років, знову повертаючись до розмови про розлучення, І. Франко визнав: «Не спішно мені розставатися з Ольгою по 20 роках спільного життя. Хоч і скільки нам обом довелося перетерпіти, а в останніх літах мені через неї, а все-таки я зжився з нею і чую, що багато завдячую їй, та й тепер іще в спокійних днях вона така добра, особливо для дітей, така непідкупно чесна і високоморальна у своїх поглядах і навіть у хворобливих тирадах, що в мене крається серце на саму думку розстання з нею і її розстання з дітьми»⁵⁹.

 

І.Франко і О.Франко з дітьми на сходах свого будинку (1904)

 

У тому, що так печально склалося родинне життя, справді не було вини Ольги Федорівни. «... Її одинокою провиною було те, що вона вийшла заміж за Франка в чужі для неї, мізерні галицькі обставини. Сама вона була добра, чула до людського горя, досить поступова, але непрактична в житті, не навчена до біди, не підготована до того, щоб великій людині влаштувати безтурботне життя. Про її добре серце свідчить і привітність до простого робітничого народу; вона не відпускала бідака без датку, часто віддавала з хати останнє, хоч у самій хаті не панував великий гаразд», – писав Григорій Величко⁶⁰.

 

Своєю добротою Франкова дружина не раз дивувала й інших. «До грошей прикладала малу увагу. Коли селянка поставила собі якусь ціну, наприклад, за суниці, то вона давала їй удесятеро більше: “Як то – стільки разів треба схилятися по суниці, щоб їх назбирати, і так мало жадають за них!”» (М. Мочульський)⁶¹. «Раз я прийшла після того, як їх злодії обікрали – забрали все срібло. Вони ще не мали власного дому, мешкали в партері. Столик стояв в кухні під вікном, а в тім столику в шухляді все срібло. Я зауважила, що такі речі не тримаються так. Франко на ту шкоду був цілком байдужий, а Франкова сказала, що бідний злодій мусить також з чогось жити» (М. Рошкевич)⁶². Ольга Франко виручала в скруті не одного, навіть М. Павлика, «якого не надто толерувала», «зважаючи на його лихослів’я позаочі про неї»⁶³: «Вже приходилось нам з мамою вмирати з голоду буквально. Як ми перебули сих 6 місяців, відколи в мене нема ніякого заробку, – і сам не розумію. [...] Трохи помагала нам Франкова, спасибі їй, – то хлібом, то позикою грошей, по ½ гульденів у місяць...»⁶⁴.

 

... Надто вже багато випробувань випало в житті на долю Ольги Федорівни. Франкова дружина – це «дуже трагічна постать. Ніжна ростина, пересаджена на камінистий ґрунт»⁶⁵. Перші симптоми душевної хвороби проявилися в неї влітку 1900 р. після перенесеної операції на запалення сліпої кишки: «У мене також клопіт, моя жінка дужко недужа. У неї літом була руптура, яку оперовано щасливо, а тепер проявилось божевілля на тлі зразу еротичнім, а потім релігійнім. Правда, їй тепер уже ліпше (вона живе в Коломиї в одного знайомого лікаря)⁶⁶, але що ся хвороба у ній фамільна, а організм її дуже утлий і вичерпаний, то я боюсь, що поліпшення буде тільки хвилеве»⁶⁷.

 

Окрім Ольги, страждав на душевну недугу в родині Хоружинських і брат Іван. Про сестру Ольги Саню Анна Франко писала: «Тітка Саня Ігнатович – так само нервова, як і мама, але серед добробуту її нервовість ніколи не дійшла до того ступеня, що в мами»⁶⁸. І далі в споминах Анни читаємо: «Здоров’я мами настільки погіршилося, що тато по довгих ваганнях рішився віддати маму до шпиталю для умово хворих, до Кульпаркова, [...] але стан її здоров’я в шпиталі тільки погіршився. До цього також спричинилося співжиття з іншими хворими. Жадної надії на поправу не було. Ще тяжчим, ще безрадіснішим стало життя в нашій хаті»⁶⁹.

 

Це було в 1912 році. Тоді ж з огляду на недугу Ольги Федорівни їй призначають опікуна. Ним стає судовий радник Карло Бандрівський, який з 1908 р. також був опікуном хворого І. Франка. Смерть сина Андрія в 1913 р., котрого Ольга Федорівна як найстаршого («первозданного»), до того ж змалку дуже хворобливого, любила й жаліла більше від інших дітей, остаточно позбавила її душевного спокою. Із втратою Андрія, згадує Анна Франко, їхня мама ніколи не змирилася. «Я ще часто ходила з мамою на могилу брата, але насправді мама ніколи не повірила, що він умер. Часто прийшовши з міста, казала мені: “Я бачила Андруся, він напевно живе, оженився”. І тоді накидалася на нас усіх: “Чому ви його сховали від мене? Хай він прийде і т. д.”»⁷⁰. «Навіть через 16 років після його смерті вона говорила про нього як про живого», – коментує Н. Тихолоз згадки Ольги Франко про Андрія в листах до сина Тараса, датованих 1929–1930 рр. «В день Андрія посилаю тобі привітання від нашого Андрія+. Не то укор, ні то угроза. Ви, мамо, Тарасові купили хутро, а мені ні, ви, мамо, посилали мене на базар, на кухню, а Т[арас] ніколи не ладив». «А може, ти скажеш разом з Андрійком, “так мусить бути”. Es soll so sein», – знову і знову згадувала свого первістка Ольга Франко»⁷¹.

 

Андрій Франко

 «З літами, як І. Франко мав спаралізовані руки, Ольга Франкова щораз більше йому докучала і кидала на нього дерев’яними опаловими полінами. І. Франко своїми хворими руками не в силі був оборонятися», – розповіла Одарка Бандрівська, донька Франкового опікуна, змальовуючи при цьому й портрет Ольги Федорівни того сумного часу: «Дружина Івана Франка Ольга запам’яталася мені як дуже худенька, аж марна особа. Пальці рук мала довгі і тонкі, що прямо лиш скіра і кости. До нас частіше приходила і приносила трошки яблук або грушок, та казала, що то з їхнього саду. Говорила мішаниною слів російських, українських, польських і ще інших […]. Попадала часто в сварливий тон та з криком і гнівом виходила з хати»⁷².

 

Коли захворів сам І. Франко, дехто з сучасників вважав, що саме через Ольгу Федорівну не можна йому подати належної допомоги, хоча він «не має найменшого конечного коло себе обходу, ходить обдертий і не раз голодує [...], що аж чужинці не раз питають наших: чому він такий опущений, занедбаний, як той послідній старець-жебрак [...]. Інший – рівно нещасний – має бодай родину, яка про него дбає. У него ніколи не було правдивої родини, що то рятує, і кріпить, і гріє. І тепер у него тої родини немає. Та анормальна родина – се і одна з причин з-щотяжше – як в нормальних умовах – д’сему приступити – і ратунок-поміч подати», – писала Євгенія Бохенська до Михайла Грушевського восени 1912 р.⁷³. Що ж, присуд дуже категоричний, проте, гадаю, не зовсім справедливий, принаймні не однаковою мірою стосовно всіх членів родини Франків.

 

Суб’єктивний погляд деяких сучасників на багато реалій Франкового особистого життя, у тому числі на складні взаємовідносини в родині, коригується іншими першоджерельними матеріалами, зокрема документами особистого архіву письменника, позірно безпристрасні рядки яких, віддзеркалюючи трагедію родини Франків, дозволяють бодай почасти «зняти вину» хоч би з Ольги Федорівни та найстаршого сина Андрія. Особисто для мене дуже промовистими є записи в «Покажчику мешканців будинку І. Франка по вул. Понінського, 4, Львів, 1913», де в графі під довгою назвою «Всякі инші важні для розкладання доходового податку замітки, наприклад, особливо нещасні случаї, довготриваючі хороби», навпроти імені І. Франка зазначено: «Д-р Іван Франко є калікою на руки, внаслідок чого не може писати – притім все є хорий і до праці неспосібний», відповідно про Ольгу Федорівну – «рівнож хора», Андрія – «також хорий»⁷⁴.

 

Хоча, з другого боку, і в самого зболеного І. Франка подекуди проривалися гіркі жалі на дітей, зокрема (що було так природно) він прагнув більшої розради та допомоги від доньки. Під час війни письменник постійно передавав через українських офіцерів, що служили в російській армії та іноді навідувалися до нього, листи або усні вістки до Анни в Київ з проханням повернутися додому.⁷⁵ Але донька не верталася, «що Франко відчув болюче, бо лежав у своїй хаті, як Лазар»⁷⁶ Через непослух І. Франко навіть хотів «видідичити» доньку, себто позбавити її спадку⁷⁷ Сама Анна також «чулася до вини». Так, в одному з листів до батька Анна, відповідаючи на його докори в тому, що вона ніколи не була для нього доброю донькою, бо замість того, щоб осолоджувати йому прикре життя, відсунулася, відчужилася від дому, признавалася: «Тату, чи ж Ти думаєш, що я сего не виділа, будучи іще вдома, чи я не думала про се кождий день! І се лежить на мені тяжким докором! На ціле моє життя!»⁷⁸. Щоправда, тут же Анна вину на це складала на домашні обставини: атмосферу в хаті, хворобу Ольги Федорівни⁷⁹. Воістину зачароване коло...

 

Восени 1914 р. через надто бурхливі прояви хвороби дружини І. Франко змушений був вибратися з дому до свого шкільного товариша, судового радника Йосипа Райхерта, «котрий дав йому на тимчасове помешкання одну порожню кімнату в своїй камениці при вул. Курковій під ч. 25»⁸⁰. У Райхерта поет прожив тоді цілий місяць «...Час від мого повороту з Криворівні аж до зими вона провела в ненастаннім змаганні довести мене до божевілля, або до голодової смерті й довела до того, що я цілий місяць мусів прожити в чужім домі...»⁸¹, – пояснював він знайомим, зокрема В. Якіб’юкові, причини своєї втечі з хати.

 

Приблизно в цей самий час у декого з киян з’являються гадки: а чи не краще було би Франкові з огляду на нестерпні умови життя у Львові перебратися до Києва? Проте з переїздом нічого не вийшло, хоча Франко погодився на це⁸². «По застанові і питаючи в відповідних кругах, прийшли до того переконаня, що з згляду на се, що ти жиєш в приятеля, котрий в кождім разі більше дбає про тебе, як мама, і єсли у тебе є гроші на житє, то ліпше, щоб ти зістав поки що вдома, – передавала Анна батькові рішення київської громади, – бо хотяй би і пропуск тобі дали, міг бись мати великі неприємності в Київі, взагалі в Росії, не виключаючи тяганини і арестованя. Одним словом, їхати не радять. Щодо мами – тим більше приїзд єї не бажаний для нікого. ... Мама, як ту була кілька день, то тільки наробила скандалів, що я кілька тижнів зі встиду не хотіла іти до тих людей, в котрих була мама. Як сам знаєш, мама в житю неможлива, тож заклинаю тебе, не пускай мами сюди. А як мама не схоче сидіти вдома, нехай піде до Кульпаркова, і нехай своїм приїздом не доводить мене до крайности. Через ті (нрзб.) вічного пекла, мама знищила всякі чувства прив’язаня до себе, то нехай не дивується...»⁸³. Однак пройде час, образи забудуться, і Анна напише: «Аж тепер я добре зрозуміла маму. Я простила їй її довголітні знущання наді мною, десять літ знівеченої моєї молодости! У мене залишилося лише безмежне співчуття для мами та жалість до її тяжкого, нещасного життя»⁸⁴.

 Маму, Ольгу Федорiвну, І. Франко 17 грудня 1914 р. віддав знову до лікарні для душевнохворих. Іншої ради не було. Пробула там Ольга Федорівна довгих три роки. Вийшла звідтіля аж після смерті І. Франка. Не йшла навіть за домовиною того, у кого колись так вірила й ким так пишалася.

 

Особисті речі Ольги Франко. Дім Франка

 

За домовиною Ольги Франко, яка померла 15 липня 1941 р., на 77 році життя, теж не йшли її найрідніші. Одні уже відійшли у вічність, інших доля розкидала по світах. Міг хіба провести її в останню дорогу син Тарас, але й тому не судилося. Він добирався вантажівкою до Львова зі Станіславова, де тоді працював, і не встиг. «До Львова прибуває на 4 години після похорону і складає квіти на свіжу могилу»⁸⁵. Провели Франкову дружину на місце вічного спочинку чужі люди, працівники Музею Франка – Лідія Кедринська, Федір Кулечко, Софія Дутко (музей було відкрито 10 жовтня 1940 р.) і Марія Деркач, співробітниця НТШ.