Микола Бажан-експериментатор -авангардист

 💥 9 жовтня 1904 року народився Микола Бажан – український поет, перекладач, культуролог, громадсько­-політичний діяч. Постать наскільки неординарна і самобутня у своїх творчих пориваннях і звершеннях, настільки й суперечлива та неоднозначна у своєму життєствердженні.

Експериментатор-авангардист, творець неперевершених шедеврів і віршів про Сталіна. Видатний релігійний поет. Невтомний орач на ниві української культури. Глибокий філософ. Кавалер усіх можливих радянських відзнак. Митець, якого українська еміграція запропонувала для висунення на Нобелівську премію, але він, пам’ятаючи про трагічну долю нобеліата Б. Пастернака, свідомо відмовився. Людина, чиє життя було зіткане зі зрад і спокут…

       

Його оминула куля, не поглинули Соловки. Щоправда, вночі телефонували і зловісно мовчали. Уже за наших часів виявилося, що НКВС зібрав на Бажана чимале досьє. Поза сумнівом, той розпізнавав і стеження, і подих агентів у потилицю. Поета сковує невимовний жах – і він віддається на милість тодішній владі. Його вірші робляться пройнятими «правильними» ідеями та настроями, вони цілком «соцреалістичні» і, щонайважливіше, залишаються талановитими. Влада схвалює його «повернення на широкий шлях пролетарської революції»: орден Леніна, дві сталінські премії, всесоюзне й українське депутатство.

Він стає академіком, членом радянської делегації в ООН, віце-прем’єром в уряді Радянської України і навіть членом ЦК… 

У 1946 р. з трибуни ООН Микола Платонович Бажан вимагав видати радянських емігрантів московській владі. Коли цькували Олександра Довженка і Юрія Яновського, він  був серед гонителів. Один Бажан, принизливо слугуючи катові, рятував другого Бажана – великого поета, котрий дивом зберіг свій талант і проривався вистражданим і стражденним словом крізь морок  страху, болю, сплюндрованої гідності.

ДОРОГА

Ретельно тіні складено в штахети,

І над пустелищем степів,

Як хвіст скаженої комети, –

Огонь рахманних вечорів.

Упали тіні гострі осторонь,

Чіткіш лягли риски гілок,

Перехилились в темну просторінь

Кущі здичавілих зірок.

Іду, й дороги переламані,

Гнучись, плазують із-під ніг.

Так важко на жорстокім камені

Класть лінії твердих доріг.

Так важко на жорстокім камені

Шляхів вирізьблювати грань.

Невже і справді заважка мені

Дорога зустрічей і тиха путь прощань?

Дорого зустрічей і тиха путь прощань,

Людська дорого, – просто стелься,

Відбивши на холодних рельсах

Огні ночей і дотики світань!

І кожному іти тобою,

Людська дорого меж і мір,

І тягнуться над головою

Сліди скривавлених сузір.

І знатиму, куди іти,

І терени, що проходѝтиму.

Людському захвату неситому

Невже не вистача мети?

Не всі серця дадуться хробаку,

Не всі шляхи у круг закуто,

І проросте зелена рута

На жовтому піску.

* * *

На луг лягло благословіння снігу –

Хитливий переплив і перелив сніжин, –

І я мовчу, немов читаю книгу

Великих, тихих, лагідних таїн.

В п’янливому, сповільненому смерку

Кружіння серця. О солодка млость!

Пурпурні снігурі, як змахи фейєрверку,

Пронизують сріблисту високость.

Я йду, й мовчу, і тепло марю снами,

Я на долонях тиші розтаю, –

Кристалик, зведений блаженними руками

На свій приділ і на журбу свою.

Запаморочений, дрімотний, заблукаю,

І ввійду в сон, і вже не вийду з сну,

І мовчазливо добреду до краю

Крізь білу, добру, вічну тишину.

© Микола Бажан